?

Log in

No account? Create an account
Синтетики. Комплементарність реальностей.
yarko130
Синтетики. Комплементарність реальностей.


За всім, що ми бачимо ховається ще одна річ, і саме її ми завжди прагнемо розгледіти за видимим.
/Рене Магрітт /

Діалектика є осягнення суперечностей у їхній єдності…
…..це єдність протилежностей, котрі взаємно передбачають одна одну.
/Ґеорґ Геґель/


Синтетика - синтетичний продукт, особливо синтетичне волокно або тканина, ліки чи пластмаса, що отримуються методом хімічного синтезу.
Синтетика володіє комплементарністю відносно штучності.
Комплементарність - просторова взаємодоповнюваність (взаємне відповідність),що призводить, як правило, до утворення вторинних зв'язків.
У філософії комплементарними називають несхожі або навіть протилежні теорії, концепції, моделі та точки зору, що відображають різні погляди на дійсність.

/Так сказав Гугель/


В моїй голові нескінчений коридор-лабіринт, переділений купою дверей. Відкривши одні двері потрапляєш в наступне приміщення. Мета квесту – пройти максимальну кількість кімнат, і/або знайти єдину заповітну залу де дадуть відповіді на питання – 1) а на фіга ти тут вештаєшся все життя, і 2) а яка гра почнеться, коли вийдеш з лабірину. Кожне нове приміщення обов’язково більше і краще за попереднє, там все випромінює казкове світло і тепло, в ньому безліч нових непізнаних речей. Десь тут серед них, чарівний дар, безцінний осяйний скарб – ілюстрована енциклопедія питань і відповідей. В стані ейфорії я роздивляюсь навколо, жадно хапаю все що попаде до рук, вдихаю п’янкі аромати, пробую на зуб, кидаю одне, біжу до іншого. Словом тішусь до усрачки, як дитина залишена на ніч в іграшковому магазині.
Але що це? Щось сіріє, ось там, між кавром –вертопльтом і стайкою слонів акробатів? Підходжу. Блін – знову двері. Міцно зачинені. Заглядаю під кавьор. Ключа нема. Гарячково все перекидаю, висовую шухляди, вивертаю кишені. Перевірив все. Ні, таки ніде нема.
Простір втрачає свій блиск, стає тьмяним і скучним. Я сам стаю тьмяним, скучним і дратівливим. Але якщо є двері, мусить бути і ключ. Не можу ж я скніти тут вічно, серед гнітючої гори мотлоху і непотребу. Та ось, неймовірна думка/підсвідомий спогад сірою мишкою визирає із своєї нірки, і тут же, налякана численністю власних відображень у тріснутому дзеркалі панічно ховається назад. Точно, іншого і бути не може. Все що знаходиться в цій кімнаті і є сировиною/матеріалом для виготовлення/синтезу ключа. Справа набуває сенсу.
Стаю до роботи. Беру речі подібні і неподібні, речі подібні зовні і різні всередині, однакові по суті і цілком відмінні у своєму зовнішньому вираженні. Все йде в діло. Маніякально приміряю, єднаю, клепаю, розриваю. Там додав, там відняв, тут рашпілем поправив. Ні, зле, не підходить. Ламаю, починаю знову. Синтезую як дурний.
І тут, переважно на етапі повної втрати сил і надій, відбувається якийсь незначний випадок, локальне мікрочудо вселенського масштабу і подвійної природи, що вдихає життя в ключ та одночасно засвідчує ЙОГО невід’ємну незриму присутність у всіх ключах і дверях, перпендикулярах і паралелях, кімнатах та коридорах.
О, цей здається підходить.
Що ж, глянемо що там далі?























































































ми медузи
yarko130



заебали [info]scattered_me

Чудеса боятся слов. [info]krab_ko в post
Слова боятся крабов [info]smolyaninow
про любовь [info]scattered_me
мы кальмары [info]smolyaninow
ми карали [info]yarko13
мы маралы
аморалы [info]smolyaninow
нам орали [info]yarko13





гениталы [info]smolyaninow
нас картали-
ми в квартали
ми медузи



взули шузи
спустим шлюзи
карапузи [info]yarko13



хуй на пузе
пьявка в блузе [info]smolyaninow
заебали заебали заебали [info]scattered_me
хали-гали [info]smolyaninow
охуели. спокойной ночи,
сладкихснов [info]scattered_me



Жон
yarko130
В догонку за http://smolyaninow.livejournal.com/547106.html







Чернігівське 2
yarko130
Ура, нарешті добрався до 120тої Свеми поробленої в Чернігові світлом, часом, Іконтою, і проявленої Артимом у Львові.























Чернігівське
yarko130
Ото нарешті відсканував дві плівки, успішно утомльонні осіннім сонцем Чернігова.Третю ще не проявив. Дорога між ЧТПП,(http://www.facebook.com/notes/chernihivphotofest/%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8-%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D0%B7%D0%BC%D0%B0-%D0%BD%D0%B0-%D1%84%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B2%D0%B0%D0%BB%D0%B5-%D0%B2-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%BD%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D0%B2%D0%B5/182047955203313)( цим лігвом безкультурних авонівців, пристанищем трусів і шпалер, осередком вандалізму та найближчим магазином з пепсі-колою і снікерсами забрала декілька кадрів.
А взагалі Чернігів нагадує, як на мене, сандвіч з патріархального християнства, скинутої, але ще лискучої (як чорний Ленін на центральній площі), зміїної шкіри совдепу, і хімічної булки пострадянського капіталізму, поданий, ясна річ, з пляшкою чернігівського пива. Тут смачно. І щиро. Тут в кнайпі тебе підсаджують до столика, за яким п’є чай місцева співачка шансону, і вона живо цікавиться фотографіями. Повітря чисте. Дуже багато простору. І люди не злі (ну крім авонівців).
Таке враження, що добрий Ілліч взяв тебе попід руку і завів в минулий світ безтурботного дитинства з запахом свіжої булочки за 3 коп.



















Neвтьеме
yarko130
Йосип старенький, ото зрозумів шо двісті літ нічого не писав. І знов нічого не напишу.
Зато, як всі порядні українчі відвідав курорти Болгарщини. Трохи наклоцав, а плівка то просрачена












гуманоїди та інші організми
yarko130



Ото знайомі з організації захисту тварин прислали таку картинку
Короче всім щедрої Паски, барвистих яй і довгої ковбаски

уроки фотографії з Текілою
yarko130
Урок 4. Цеховые проблемы
О некоторых морально-этических и психологических проблемах. Ведь искусство - это не только путь в рай, но и дорога в ад.
1. Трудно и страшно снимать на улице. Как? Выхватить фотоаппарат и в лоб снять, или как-нибудь незаметно?.. А вдруг усекут и глаз натянут на одно место или еще что. Для некоторых уличная съемка недоступна из-за простого комплекса оголенного фотоаппарата. Это все равно, что штаны снять посреди Крещатика или юбку задрать там же...
Тихо! Пробуйте снимать маленькими камерами, вплоть до мыльниц. У "Олимпуса" есть подходящие. Постепенно придут и смелость, и мастерство. Если вас заметили, обезоруживайте улыбкой и поскорее смывайтесь.
2. Если ребенок тонет или горит в пожаре дом, или кого-то убивают на ваших глазах... Снимать или спасать? Я так скажу: спасая, снимать. Но если честно, каждый этот выбор делает сам. Иногда лучше снять, а иногда и спасти. Был такой редкий по наглости американский фотограф Виджи. Он делал и то, и другое и умер счастливым классиком.
3. Отношение к коллегам. Мне по долгу службы приходилось общаться со многими выдающимися мастерами. Я отметил в них одно качество: бескрайнее добродушие. Поэтому и мир им открыт, и разные измерения… И душа их постигает самые сложные образы и смыслы. Они одновременно "в, над, вне, с..." И я видел, как общаются Виткин и Аведон, Ньютон и студенты арльской школы, Сальгадо и фотолюбители из Брно. Братья по цеху, вот что я скажу. Вот был такой Иисус Христос, так он про отношение к друг другу, т.е. к работам товарищей по цеху, правильные вещи говорил. Так вот, я просто знаю одну закономерность. Злость - это пошлость, а пошлость, хоть и уют души, но приводит к размягчению мозгов и умерщвлению творческих способностей, к абсолютной ограниченности. Человек, не способный вместить в себя весь мир и принять его таким, как он есть, - не способен и на широкие жесты в области творения. Об этом еще Леонардо писал, и дальнейшая история подтвердила его мысли. Есть еще вопросы личной позиции, идеологии, гуманизма. Но это не отрицает всего выше сказанного. Злость и хамство - не инструменты познания миров, а каждый автор есть мир, космос.

Рекомендации:
Читать Коран, Веды, Библию, учителей Дао, поклониться Шиве, купаться в естественных водоемах, заняться любовью, наблюдать закаты и рассветы, не есть мяса неделю, взобраться Эверест, прыгнуть с парашютом и улыбнуться врагу. Художник держит вселенную в руках, а она может и взорваться.

Урок 4

Практичне виконання

Халепа. Халепа в тому, що з першим пунктом уроку клопотів в мене нема.
Я живу у Львові. Процент людей з фотоапаратами наголо в нас такий високий,
що жменька не фотографів давно перестала реагувати на постійне клацання затворів допитливо докучливих циклопів - світлописців.
Спочатку, ясно, було якесь відчуття незручності від того що в тебе в руках засіб наглого втручання і реєстрації плину життя зовсім незнайомих людей, але воно швидко заглушилося відносною безкарністю процесу і ейфорією від одноосібного посідання двовимірних світів, що утворюються при кожному натиску кнопки спуску. Та ще й недорогий телевик, допоміг подолати паростки таких комплексів. Проте він давно лежить без діла бо дуже скоро я спробував, і мені сподобалось працювати впритул. Тут виникає певна колізія – ти ніяк не можеш знати, яким саме було місце зйомки, живі істоти, предмети та події на цьому місці до твоєї появи. Сам факт твого перебування в певній точці простору/часу змінює її. А можливо і створює цю точку і все що в ній діється. Звідси напрошується висновок, що будь яка фотографіє є не тільки авто-портретною але і постановочною. Якщо Творець наділив свої творіння здатністю творити, то встидатися зафіксувати, скріпити і покласти створене тобою напівпрозоре полотно реальностей/нереальностей, на матеріальний носій є безглуздим і смішним. Фіксація дозволяє спокійно зробити спробу зрозуміти створене, бо різниця між нами і Творцем полягає в тому, що Він знає що робить, а нам тільки видається, що ми знаємо що робимо. Тому наполегливо вчуся зливатися з місцем, об’єктом/об’єктами і темою так щоб дати можливість їм максимально знівелювати мене та виступити в головних ролях. Це діло вимагає купи вільного часу, повної концентрації та ідеального внутрішнього балансу. Є ще інший спосіб, коли ти приходиш і покидаєш місце зйомки так швидко, що реальність не встигає змінитися. Тут потрібна кришталево чиста аура для вибору правильної траєкторії руху, гостре периферійне бачення для знаходження енергетичних згустків та рефлекторна поведінка під час зйомки. Самими лютими ворогами при виконання таких технік є поспіх і нерішучість. Кадр відбувається лише долю секунди – не встигнеш впіймати, він так і залишиться в твоїй голові, що аж ніяк не слугуватиме доказом його існування для інших. (Ги-ги! Написати таке дуже просто, виконати, принаймні мені, ніколи не вдається. Але я не покидаю спроб.) Така от декларація суб’єктивізму …
Декілька раз попробував всілякі шпигунські методи – зовсім не сподобалося. Поки тебе не завербували до розвідки, будь ласкавий працювати чесно, відверто і відкрито, без лицемірства. Якщо так не виходить, краще не знімати взагалі .
Був один випадок, коли не зміг підійти до людини і зробити фото. Хотів, але не зміг. Сидів я собі в пообідню пору на літньому майданчику в «Старих мурах», в Артима, сьорбав каву, курив папіроску і спостерігав потоки туристів. Люди, що створювали ці потоки, були явно стомлені красотами нашого міста і перенасичені байками своїх поводирів. Основна їх увага концентрувалася на тому, щоб не відстати від своєї групи. Чоловіки мріяли про пиво і покинуті на батьківщині рідний диван та телевізор, жінки роздратовано прикрикували на дітей, які дуже активно не встидалися показувати, що їм вже давно остогиділо ходити в стаді, закоханим парам було все одно де бути закоханими - аби швидше добратися до будь-якої, бажано м’якої та усамітненої, горизонтальної площини. Найсумлінніші (переважно одинокі жіночки за сорок на чолі з нежонатим чолов’ягою за п’ятдесят) представники цього допитливого виду людської раси тісно обступивши місцевого краєзнавця, ще не втрачали надію запам’ятати всі ті дати і факти, що лилися на них з самого ранку. Вони пильно вдивлялися в рот своєму гідові, після чого слідували поглядом за його розмашистими вказівними жестами, які могли стосуватися доброї третини архітектурних об’єктів Львова, занесених до спадщини ЮНЕСКО і напружено пробували зв’язати в одне почуте і побачене. Через мить робили вигляд людини якій відкрилися всі тайни буття, ретельно відклацували ті тайни (табличку над брамою, облуплений барельєф на фасаді чи покоцану скульптуру на бляклому фоні неба) і поспішали до нових відкриттів. Місце однієї групи займала інша і все повторювалося з початку. Та ось цей вялоплинний потік почав наштовхуватись на якусь перешкоду, інертно реагувати, та невдоволено обходити її. Причиною таких змін став невисокий молодий чоловік який явно бачив те, на що інші тільки дивилися. Він перебував у зміщеному на долю секунди/міліметра/кута вимірі, де відбувалися відомі тільки йому захоплюючі події, і ясна річ, фотографував їх. Але якась незграбність у поведінці фотографа бентежила. Перехожі весь час заступали цю згорблену постать і я ніяк не міг зрозуміти причини його дивних маніпуляцій з камерою. Тож встав з-за столика, підійшов ближче і зрозумів - в нього не було пальців. З долонь виходили лише короткі обрубки фаланг. Двома руками він дбайливо зняв кришку з об’єктива, лівою підхопив апарат і праву зверху поклав на спуск. Болюче/пронизливо/зворушливо. Кадр йому не йшов, він відпустив камеру, вона повисла на шийному ремені, долонями повернув кільце зума, незручно вивернувши голову знову припав до видошукача. Я теж потягнувся до свого апарата. І тут він відчув ще чиюсь, чужу присутність у своєму світикові – мою. Підвів погляд, побачив мене, відмітив наявність мого наміру, подивився на свої руки, потім мені в очі. Докору такої сили, я ще не зустрічав. Між нами проходили люди, але цей візуально ментальний зв'язок струною проходив крізь них. З того часу пройшло добрих пів року, але цей погляд і донині проходить крізь час. Його власник залишив вічно свіжу зарубку на моїй совісті, а сам повернувся і пішов геть, так і не зробивши свого кадру. Мені і сьогодні так само соромно, як і в той день.
Що до третього пункту, то думаю (майже впевнений) , що ті направду великі люди роблять своє діло не для того щоб похизуватися тим що роблять його краще, чи інакше як всі. Не так давно я почав підозрювати що фотографія/література/живопис/скульптура/і вся інша хрень є всього лиш інструментом і продуктом, дорогою і ціллю, засобом і способом самопізнання. Ми є всім і все є нами. Космос кожному і задаром. (Сьогодні, між іншим, день космонавтики). В кожного є свій Гагарін, і кожен має право відправити його туди - до незвіданих просторів, нових відкриттів, прекрасних знахідок, гірких розчарувань і смертельних поразок. Все там. (Тамтарарам). Але хтось вигадує закони гравітації, складає карти, гадає на кавовій гущі і безупинно розробляє детальні маршрути мандрівок. Інші витрачають сили і кладуть життя на боротьбу з правилами, розбивають голови об скелі доказів, ховаються за високими мурами розчарування і зневіри, і в кінці кінців стають найвірнішими супутниками перших. Причиною таких перепитій є страх. Страх, заглянувши в свій космос побачити там жахливих монстрів, або, що ще страшніше не побачити там нічого. Страх породжує злість або апатію. Агресія – улюблена донька злості, регресія – апатії. Тільки одиниці мають сміливість безоглядно відірватися від землі і помандрувати до невідомого. Вони не обтяжені баластом забобонів та страхів. Їх душі вільні. Їх кораблі повертаються з повними трюмами скарбів, або не повертаються взагалі. З їх слів записують Біблії та Корани. А ми голосно співаємо їм хвалебних гімнів, тихо витягуючи з-за пазухи липкий ніж заздрощів.


Студент заочник
Ярослав Тимчишин.









Бюро знахідок
yarko130




уроки фотографії з Текілою
yarko130
Урок 3. Художественное сознание
Теперь об очень важном. Точнее, о самом важном - о художественном сознании. Мы можем трижды с завязанными глазами разобрать и собрать "Лейку", но настоящей карточки в системе не слепим. Оно, это самое художественное сознание, есть в каждом, но у многих имеет банальные формы, у многих развито, но работает не на репродуцирование, а лишь на восприятие. Нам надо клепать фотографические шедевры в самом крутом виде, как Виджи или Ньютон. Итак, что нужно делать, чтобы развить это сознание, то есть развить способность создавать образы, оперировать ими, творить художественные символы и из всего клеить свою картину мира? Жаль, места мало для объяснений. Что такое образ и т.п. можно в энциклопедии посмотреть. Учитесь видеть в обычных вещах новое содержание: в утюге – гору, в дороге – меч, в воде – себя, в огне спички - крик совы… Учитесь видеть запахи и звуки. Фотограф - это человек мелочей. Уделяйте внимание всему, все имеет значение и смысл. Пробуйте мыслить "стробоскопически", мгновенными вспышками картинок. Печатайте в мозгу фотографии, образы того, что вокруг вас. И знайте, нет неважных вещей или мгновений, все ценно в этом мире. Расширяйте душу свою, чтобы там всему этому миру было место. Если вы хотите быть в искусстве, искусство захочет быть в вас. Делайте так, чтобы ему там не было тесно! Оно не имеет размеров. И еще одно обязательное условие - надо чуть свихнуться, т.е. сойти с ума. Это надо для того, чтобы открылся третий глаз. Нужно тренироваться каждый день, перед сном читать сказки, три раза в неделю смотреть художественные и фотографические альбомы. Видеть цветные сны.

Урок 3

Практичне виконання

Звечора декілька раз старанно прочитав третій урок. Все здалося дуже простим. Я глибоко переконаний, що маю чудово розвинуту уяву, що фонтанить фантазіями. От завтра з самого ранку почну бачити другу, третю і всі подальші сутності речей та подій, залишиться їх тільки фіксувати. А зараз – спати, набиратися сил для нових звершень. Опалення виключили, в хаті зимно. Мацаю батерею. Холодна. (На що подібна батерея, як вона живе, що відчуває?)Першою приходить думка про баян. І це все на що я здатний? Сам кривлюся від стереотипності свого мислення. Примітивний штамп. Значить і я примітивний. От вам і весь фонтан фантазій - евтаназій. Приплили. Чому так? Може тому що з дитинства нас вчать мислити штампами. Багаторазове повторення одного і того призводить до запам’ятовування, засвоєння і подальшої репродукції певних функцій. Від народження ми самовіддано готуємся стати легко заміною деталлю механізму. ШТАМПОВКОЮ. Ті деталі, які попали у свої гнізда – щасливі і успішні. Все в них добре і складно. Їх вчасно змащують, доглядають, а на старості вони готують собі гідну заміну. Проте є інші. Ті інші впевнені , що вони є полум’яними борцями з розмірено тихим і тупим існуванням перших. Революціонери засліплені і сп’янілі альтернативою хаотичності свого руху настільки, що не розуміють що теж є звичайними штампованими деталями і міцно засіли в колії прокладеній кимось для них. В обох таборах маса відмінностей, але є одне спільне - вони непохитно переконані в своїй унікальній унікальності і неймовірній важливості свого існування. So fucken special.
В результаті протистояння відмінностей виникає енергія, така потрібна кожному механізму. Він щасливий. Деталі слухняно працюють, репродукують себе, та ще й живлять його. Перпетум мобіле, панове. Це все ясно. Не ясно, а тому дуже цікаво інше -для чого цей механізм?
В будь - якому випадку, це ніяк не впливає на мою особисту проблему з батареєю. Ще раз уважно дивлюся на неї. Підходжу. Тепер вже не мацаю, а доторкаюся. Важкість. Пустота. Їй незручно і прикро бути пустою та холодною. Бачу свою бабусю. Вона все життя віддавала оточуючим своє тепло, а помічали її, з нотками невдоволення, тільки тоді коли, в неї вже не було що давати.
Спати вже не хочеться. Беру з шафи фотоальбом. Сімейні фото. Мої батьки , родичі, близькі, товариші. Різні. Молоді, веселі, статечні,безтурботні, напружені. Заскочені зненацька в побуті, і чинно позуючі в фотосалонах, при повній параді. Видно як змінювався світ довкола них, чим вони жили, як час міняв моду і стиль, як мінялися напрямки їх шляхів. В кожного є такий фотоальбом, створений кустарно, в домашніх умовах або якимись невідомими, безликими фотографами. Скажіть, чи готові ви проміняти цей сімейний альбом на альбоми авторства того ж Брессона, Буллока, Віткіна, Адамса, Віджі, Ньтона та Сальгадо разом взятих з підписами і дарувальними написами авторів? Я – ні.
Наступного дня на місто впала весна. Несподівано тепла, навіть задушна. Маю зустріти доньку після якогось шкільного заходу, але приїду зарано тож матиму трохи вільного часу. Їду в трамваї. Крім двох палок московської ковбаси, він мені нічого не нагадує. Сьогодні вже спокійно і без досади сприймаю як факт те, що ніяким художнім баченням я не обдарований. Ну і ікс з ним. Кінцева зупинка трамваю №7 впирається в Личаківське кладовище. (А інша кінцева знаходиться біля Янівського кладовища. Коло замкнулося.). Піду погуляю цвинтарем. Не знаю де тут вхід, а повертатися до головного не хочу. Йду попри цегляну стіну паркану. Можна перелізти, але йду напевне переконаний що зараз буде якась інша можливість потрапити за огорожу. Так і є . Через декілька кроків на місці стику старої і нової кладки бачу величеньку діру, (знову ці діри) в яку і пролажу. Опиняюся біля підніжжя пагорбу на якому розташовано поховання загиблих під час українсько-польської війни 1918-1920 років польських вояків. Піднімаюся. Поруч меморіал воїнам УГА. Однаково рівні на двох похованнях ряди хрестів. Чіткий блискучий геометричний ритм. Як воєнний марш. Як шеренги живих істот, розставлених тут попри власну волю чи бажання, штамповано уніфікованих з одною метою – вбити і бути вбитими задля здійснення чиїхось ідей. (Можливо деяких навіть переконали, що це їхні ідеї.) Польські вояки/хрести в світлій пардній крихій формі із білого пісковика, вони нижчі від українських, але значно переважають чисельностю. Перед кожним з них вирита і вже накрита могила, і під барабанний дріб куль кожен робить останній браво/безглуздо/впевнений крок туди. Українські ж значно вищі, сутуло/масивно/непорушно широкоплечо похмурі і мовчазні в темно сірих гранітних шинелях. Їх могили - за ними. Вони стараються з усіх сил втриматися на міліметровому краю прірви, але земля рушиться під їх вагою, і за мить вони знаходять примирення на дні , поруч із своїми ворогами.
Дефрагментація диску. І шо то воно таке? Треба почати з фрагментації. Коли ми записуємо на диск якийсь файл він розбивається (фрагментується) певною програмою на дрібні кавальчики, яким легше знайти вільне місце, серед вже існуючої інформації. В результаті існуючі взаємозв’язки в файлі не міняються, але знаходяться фізично на віддалі один від одного. Коженому клаптику інформації здається що він самостійна, незалежна одиниця, що найближче йому оточення (сусідні клаптики, які можуть бути частинами зовсім іншого файлу) - це його сім’я, друзі, робота і взагалі все його життя. Тільки програма яка всім керує добре знає що він є лише початком, продовження або закінченням іншого цілого. Процес коли розділені при записі на диск частини одного файлу знову збираються докупи називається дефрагментацією. Це роблять для збільшення продуктивності роботи комп’ютера.
От і зараз я бачу поля чийогось жорсткого диску. Все рівно, чинно, спокійно. Дефрагментовано і заархівовано. Процеси врівноважено, продуктивність збільшено і на пару сотень тисяч невідомих рівняння спрощено.
Може фотографія і є такою собі спробою безболісної і самої гуманної дефрагментації? Методом вихованням в собі здатності бачити невидимі зв’язки, способом зв’язувати речі, на перший погляд несумісні, в маленькі цілісні світи, де кожен клаптик нарешті знаходить свій початок, продовження і закінчення, розуміє своє призначення, врівноважується. Спробою розв’язати рівняння з нескінченою кількістю змінних і лише одним невідомим – для чого.

Студент заочник
Ярослав Тимчишин.